Контраст contrast
Шрифт Очистити
Сховати налаштування
 

Доля солдата і правоохоронця. На Івана Онищенка вже написали „похоронку”. Але він зумів врятуватися з госпітального моргу.

Доля солдата і правоохоронця

На Івана Онищенка вже написали „похоронку”. Але він зумів врятуватися з госпітального моргу.

Їх були десятки тисяч, безвусих, стрижених під „нуль” вчорашніх хлопчаків призову 1943-1944 років, які слідом за батьками і старшими братами пішли на фронт. І в останні місяці війни отримали „вогняне хрещення”. Серед них був і Іван Омел’янович Онищенко, ветеран війни, учасник визволення Східної Європи, який багато років віддав службі на сторожі закону.

Доля обпалена війною

Його доля мало чим відрізнялася від долі українських хлопців, народжених у середині двадцятих років минулого століття. З’явився на світ у невеличкому селі Онищенкове неподалік Прилук. Сільська родина, школа, допомога батькам-колгоспникам. Мирне життя перекреслила чорна дата 22 червня 1941 року. Війна, окупація. Іванові повезло. Його не погнали в Німеччину, він дивом уник розстрілу в березні 1943, коли німці арештовували колишніх колгоспних активістів.

—У той день мене батьки послали у справах до Прилук.
згадує Іван Омел’янович. — Пробув я там до вечора. А коли повертався, мене перестріла якась жінка, спитала, звідки я. А потім сказала: „Не ходи у село, там німці людей хапають”. Тож я пішов до тітки у сусіднє село Дубовий Гай. Вночі туди ж прибігла моя мама, яка дивом втекла з села, а через дві доби й прийшов і тато. Тоді німці арештували і розстріляли в Онищенковому 11 чоловік. Нас теж не минула б ця доля, якби добрі люди не попередили.

На фронт

— Прилуки звільнили 19 вересня,
розповідає Іван Омелянович. — А вже через тиждень у нас в селі був колгосп. І я із солідною на той час освітою — вісім класів з відзнакою (встиг закінчити перед війною у Прилуках) — став працювати рахівником. Після звільнення спочатку мобілізували мого брата, а в жовтні 1943 і мене. Тільки я відразу на війну не потрапив. У той час йшли бої за Київ. Нашу пішу команду новобранців відправили у Гоголів під Києвом. Привели, розташували на цвинтарі а потім, стало не до нас. Годували дуже погано. І нас всіх скосила жорстока дизентерія. Так що всіх відправили додому — лікуватися. Повторно Івана призвали у лютому 44-го. У навчальних таборах в Ульяновський області пройшов курси мінометників. І вже навіть здав іспити, та військовий бог розпорядився посвоєму. За кілька днів до присвоєння звання сержанта рядового Онищенка відправляють на фронт. Він потрапив у запасний стрілецький полк у Львів, який тільки звільнили. І вже там став кулеметником. Далі був 2-й Український фронт, 163-а стрілецька Роменсько-Київська дивізія ( до речі, вона звільняла і Прилуки). Дату першого бою Іван Онищеннко запам’ятав назавжди — 20 серпня 1944. Це був прорив Ясько-Кишенівського угруповання німецьких військ.

Я вижив дивом

Кулеметник Іван Онищенко пройшов із своїм “Дегтярьовим” з боями Румунію і Угорщину. Воював на околицях Будапешта. Був нагороджений медаллю “За відвагу”. У грудні його дивізія вийшла до чехословацького кордону. Німці чинили шалений опір. 17 грудня в бою біля першого чехословацького населеного пункту підрозділ Онищенка піднявся в атаку. І потрапив під мінометний обстріл.

— Я відчув, як мене щось сильно вдарило по нозі,
розповідає Іван Омел’янович. — Це був мінометний осколок. Самостійно йти я вже більше не міг. Передав кулемет другому номеру, а сам залишився у кукурудзяному полі. Бій тривав цілий день. Санітари підібрали мене тільки ввечері. Віднесли в медсанбат, потім відправили в госпіталь, і тут в мене почався стовбняк. Його з брудом заніс осколок. Це страшна хвороба, виживають не більше п’яти відсотків хворих. Страшний біль. М’язи зсудомлені, зуби стиснуті намертво. Мене годували через шприц. Я так схуд, що важив усього 37 кілограмів. Хворів кілька місяців. Усі гадали, що мені вже не жити. У березні 1945 року, я прийшов до свідомості в госпітальному морзі. Що я живий, помітила санітарка. А про мою смерть навіть повідомлення батькам написали. Та, на щастя, не встигли відправити. Після цього я пішов на поправку. І виписали мене з госпіталю саме 9 травня. За все своє життя я більше не зустрічав людей, які б вижили після стовбняка. Мені просто тоді пощастило.

Після госпіталю Іван Омел’янович знову продовжив службу у стрілецькій дивізії. Побував в Австрії, Угорщині, Чехословаччині. Дослужував вже Україні. А демобілізувався лише в 1950 році. — Після демобілізації я вирішив продовжити навчання. І після дев’ятирічної перерви знову сів за парту 11 класу середньої школи в Прилуках. Іспити за 10 клас довелося здавати екстерном. До речі, таких як я тоді було багато. Зі мною навчалися льотчики з авіполку. В мене був хист до математики, і я їм допомагав розв’язувати задачі. В 1951 році вступив на юридичний факультет Київського університету.
— Чому саме обрали фах юриста? Хоч мені й дуже подобалася математика, але юриспруденція зацікавила ще під час служби в армії. В 1946 му році в Ніжині мене обрали засідателем військового суду. Ми тоді розглядали як і кримінальні справи, так і справи зрадників Батьківщини, поліцаїв тощо. Тоді мене й привабила боротьба із злочинцями, відстоювання справедливості. Після університету почав роботу в органах прокуратури. Спочатку стажером слідчого в Прилуках. Потім працював і слідчим, і в прокуратурі області, і прокурором кількох районів. З 1967 до виходу на пенсію в 1988 році був на партійній роботі. Хоч і мав персональну пенсію, без живої роботи було дуже важко. Тож повернувся знову на роботу в органи прокуратури. Працював і в районній прокуратурі, і в природоохоронній. Остаточно вийшов на пенсію в 2001 році.



Випадок з практики

— В 50-60-ті роки рівень злочинності був набагато меншим ніж зараз,
розповідає ветеран. — Але були і крадіжки, і бійки. Скоювалися тяжкі злочини. Працівників правоохоронних органів тоді було не багато. У Борзні на той час райвідділ міліції налічував всього 15 чоловік. У сусідньому Комарівському районі (тоді був такий) — 14. В районних прокуратурах ще менше. На весь район всього один слідчий. При тому, що всі кримінальні справи розслідувала лише прокуратура. Пам’ятаю, в 1958 році, тоді я був слідчим Борзнянської міжрайонної прокуратури, нас викликали на вбивство в с. Сиволож Комарівського району. На колгоспній фермі був знайдений труп сторожа. Дід лежав у кутку ферми з відрубаною головою. З ферми нічого не вкрадено. Тоді майже не було крадіжок колгоспної худоби. Почали розшук. Підозра впала на одного з мешканців села. Чоловік, 1919 року народження, звали якого Іван. Мав не дуже гарну характеристику. До війни був засуджений. Після війни повернувся у село, ніде не працював, пив, гуляв. Покинув дружину з дітьми. Його боялася половина села.

Наступного дня після вбивства ми знайшли його в посадці недалеко від ферми, він спав п’яний. Поряд з ним був мішок із залишками сала і м’яса. Обдивилися все навкруги і в кущах знайшли невеличку сокирку. Слідством було встановлено, що ввечері напередодні вбивства цей Іван приходив до колгоспного комірника і взяв у нього свіжини. Потім зайшов до однієї жінки, яка йому насмажила яєчні із свіжиною і продала пляшку горілки. Що було далі, підозрюваний не пам’ятав, через те що був дуже п’яний. Свою причетність до вбивства він відкидав навідріз. І що це за сокира, взагалі не знав. Слідство заходило у глухий кут.

— Коли ми опитували людей, то, звичайно, не обійшли і колишню дружину Івана. У неї у дворі лежала купа нарубаного хмизу. Жінка пояснила, що днями його привіз і нарубав колишній чоловік. І тут я звернув увагу, на характерний слід від сокири на хмизу. На зрубі був характерний жолобок, неначе від пощербленого леза сокири. Я уважно, за допомогою збільшуваного скла, обдивився лезо знайденої нами сокири. І помітив на ній вищерблення, які могли залишити слід на хмизу.

Потім у присутності понятих ми взяли хмиз із двору дружини Івана, зробили контрольний зруб і разом із сокирою відправили його у Київ на експертизу. Вона встановила, що хмиз рубався сокирою, знайденою біля Івана. Ще ми з’ясували, що між сторожем та Іваном були неприязні стосунки. Доходило до погроз. Ми зуміли зібрати докази того, що Іван вночі зарубав сторожа сокирою, зумів відмити її від крові, але був настільки п’яний, що не зумів її далеко сховати. Так слід на хмизі вивів нас на розкриття злочину. Потім це розкриття було описане в журналі “Слідча практика” Генеральної прокуратури Радянського Союзу.

Сільський підпал, безумний і нещадний.

За свою слідчу практику Івану Омеляновичу доводилося розплутувати різні злочини, в тому числі й ті, які були пов’язані з помстою за розкуркулення і навіть з „сутінками свідомості”. Це було в Шаповалівці Борзнянського району. Якось під час жнив у цьому селі почалися підпали, горіло майно, скирти соломи, хліви, клуні. Люди вночі не могли спати. Чергували на вулицях. Хто це робив, ніхто не знав. Ми разом з оперуповноваженим райвідділу міліції прибули у село. Проходить кілька днів, а на слід палія вийти не можемо. І ось однієї ночі загорілася колгоспна клуня з соломою. Люди, котрі чергували на вулиці, почули, як щось зашаруділо в кукурудзі, що росла поряд з клунею. Вранці ми знайшли порожню сірникову коробку і помітили слід, який вів до села через поле. Ми терміново опитали людей, котрі жили неподалік. Підозра впала на молодого тракториста. Але її треба було закріпити.

Хочу сказати, що на моїй пам’яті ніхто не міг дозволити собі тиснути незаконними методами на затриманого. Боже збав. Ніхто і не думав вдарити підозрюваного. За дотриманням законності слідкували дуже строго. В тому числі і я, як представник прокуратури. Тож, щоб перевірити наші підозри ми викликали з Бахмача пошукового собаку. Собака взяв від клуні слід і привів у хату, де жив цей хлопець. Потім я підібрав людей, в тому числі і цього підозрюваного, і вишикував їх у ряд. Собака знову вивів на хлопця. Він перелякався, зблід. А під час допиту зізнався, що колись його дід побудував цю клуню. Під час розкуркулення її віддали колгоспу. А хлопцю через багато років прийшла в голову дурна думка відомстити і спалити майно, яким так переймався дідусь. А через деякий час затримали іншого палія. Ним виявився чоловік, котрий страждав на епілепсію та розлади психіки. Його заспокоював вогонь. Спочатку чоловікові вистачало багаття з невеличких трісочок, розпалюваних в печі. А потім він почав палити людське майно. Цього нещасного експертиза визнала неосудним. Його відправили на лікування до спецзакладу. Після затримання цих двох підпали у Шаповалівці припинились.

***

Їх стає все менше. Тих, хто пам’ятає весну 1945. З кожним роком колони ветеранів, котрі йдуть вклонитися пам’яті загиблих побратимів до обелісків і пам’ятників, стають все рідшими. Вони йдуть у вічність. Залишаючи нам мир, який завоювали. Пам’ятаймо про це! Валерій ЛИТОВЧЕНКО, онук ветерана Великої Вітчизняної війни

кількість переглядів: 1579